Спробуємо систематизувати всі ці політекономічні міркування у загальний цикл "Економічна офензива" і викладати їх частинами.

Цей допис у блозі на «Українській правді» – перша частина з серії публікацій, які я хотів би об?єднати під спільною назвою "Економічна офензива".

Сьогодні активність всіх і кожного беззаперечно спрямована на допомогу фронту. Та дихотомія "користь на фронті/користь для фронту" безумовно стосується і економіки.

Адекватна економічна політика держави і осмислена економічна активність кожного з нас є невід?ємними складовими Перемоги.

Та, на відміну від фронту, для економіки війна не припиняється із звільненням всіх територій від окупантів та капітуляцією ворога.

В економічному плані нам доведеться продовжити війну із часом, воювати за серця та розум наших людей, за капітал інших людей, за довіру партнерів, за своє місце на новій політичній мапі світу, яка утвориться із дезінтеграцією росії, та ще за багато речей, які стануть викликами для української економіки і для українського інтересу.

Тож "економічна офензива" – це спроба систематизувати думки і ідеї, які можуть стати у нагоді для планування і підготовки ще однієї, не менш важливої операції, яка має наблизити Перемогу – економічного контрнаступу.

І. Правильні питання

Питання "яку державу ми будуємо?" не ставив за ці майже півтора роки хіба що середньостатистичний росіянин, якому пропаганда в принципі забороняє ставити під питання оточуючу його реальність.

В Україні ж, із початком повномасштабного вторгнення росії, це питання звучить регулярно. Президент і уряд виголошують його відверто у своїх промовах і на нарадах, військові і волонтери задаються ним подумки, ризикуючи життям не лише за свої родини, але і за щось більше – "за українську державу".

Тож, якою вона має бути, ця поки що міфічна "держава майбутнього", яка буде достойна тисяч життів найкращих представників нашої нації і трильйонів витрачених на неї грошей?

За яку державу ми воюємо та, головне – яку державу ми хочемо побудувати тут, в Україні, після нашої перемоги?

Україна, яку ми НЕ побудуємо

Різного роду заходи і дискусії присвячених цій темі, зазвичай об'єднані трьома банальними вадами, які врешті позбавляють підсумки таких заходів і дискусій актуальності.

По-перше, це намагання "осягнути неосяжне", вигадуючи якомога більше прикметників до слова "Україна" – звісно ж аграрна, обов'язково індустріальна, неминуче справедлива, по-людські соціальна, технологічно сучасна, жадано заможна і далі – наскільки вистачить фантазії.

По-друге, і це – наслідок першого, таке нагромадження термінів у довжелезній відповіді на коротке питання говорить про те, що ця відповідь позбавлена сенсу, буквально. Хотіти всього і одразу – це не хотіти нічого конкретного. Це нерозуміння вимушеності поступок при врахуванні переваг. Це дуже прикрий прояв відсутності як концептуальності у плануванні, так і цілепокладання як процесу в принципі.

Підтвердженням цієї тези (і це – по-третє) є те, що всі попередні стратегії реформування або відновлення України були нічим іншим, як намаганням скопіювати вдалі і добре відомі історичні прецеденти.

Першою спадає на думку Польща, чий досвід найчастіше нам ставлять у приклад. Після розвалу соціалістичного табору завдяки швидкій marketization Польщі вдалося стрімко випередити Україну за всіма ключовими показниками.

"Азійські тигри", історію успіху яких теж можна часто почути на різних українських форумах, свого часу досягли успіху завдяки доступності робочої сили, яка спрямовувалась у найбільш ефективні і перспективні сектори економіки.

Післявоєнна Німеччина, чий досвід зараз багатьом здається особливо актуальним, змогла пройти етап відновлення достатньо швидко завдяки істотним вливанням гаргантюанських засобів в економіку в рамках Плану Маршалла.

Розвинені ж західні демократії досягли переламної точки економічного росту завдяки вчасній модернізації засобів виробництва і, як наслідок – наступним зростанням продуктивності праці.

Всі ці приклади об'єднує те, що у кожного з них була своя специфіка. Вони були актуальними в конкретний проміжок часу, в конкретний цикл економіки, в конкретному регіоні, з конкретною диспозицією ресурсів і при конкретному контексті. Це означає, що жоден з цих прикладів в повній мірі не підходить Україні як окреме практичне лекало.

На відміну від Польщі, наприклад, Україна пройшла етап ринкових реформ ще у 90-х. Розкіш людського капіталу "Азійських тигрів" в період їх найстрімкішого зростання, перекреслиться післявоєнним дефіцитом на українському ринку праці. За значні вливання у модернізацію основних засобів, при нестачі капіталу всередині країни, доведеться так само відчайдушно поборотися, особливо зважаючи на політичні умови його зовнішнього залучення.

Етика економічної самостійності

Тож, у сухому підсумку реальність є такою, що Україні доведеться побудувати своє економічне диво самостійно.

Наше економічне майбутнє виглядає доволі самостійним ще і тому, що на особисту думку автора двома найсильнішими аргументами у підтримці України широкими прошарками населенням наших союзників є мораль і етика.

Тобто, західнохристиянській моралі зрозуміла необхідність захисту невинного слабшого від тиранії сильнішого. Так само етично прийнятною є допомога у спротиві тортурам, знущанням, нарузі, приниженню і всім іншим жахам, які чинять на території нашої країни росіяни.

Простими словами, і перепрошую за прямолінійність – допоки в Україні від рук росіян масово гинитимуть і страждатимуть люди – ми будемо користуватись доволі широкою підтримкою населення (і, можливо – істеблішменту) наших союзників. Як тільки гармати затихнуть – ситуація може докорінно змінитись.

Це не означає, що їх персональне ставлення зміниться і вони почнуть поводитись вороже, ні. Це лише означає, що зникнення морально-етичного аргументу зробить витрачання західними урядами грошей на Україну певним випробуванням, у якому політичній верхівці наших союзників потрібно буде регулярно пояснювати власному населенню чому їх податки йдуть на будівництво будинків, лікарень і шкіл в Україні, а не в ЄС. Національний прагматизм неминуче повертатиме собі позиції, що є абсолютно природнім.

Це не має деморалізувати нас, або змінити наше ставлення до наших союзників.

Навпаки, це має чітко просигналізувати нам про те, що ще до кінця цієї війни нам потрібно мати чітке розуміння того чим ми будемо цікаві і привабливі іноземному капіталу, окрім як того, що "нас шкода". Тому що сентименти більше не працюватимуть.

Задача, яка насправді вже зараз стоїть перед тими, хто опікується економікою в державі, полягає в тому, щоб запропонувати таку економічну модель України, яка була би безумовно конкурентною для будь-якого капіталу, безвідносно війни.

Тобто, розробити таку економічну архітектуру післявоєнної України, яка поставила б нашу державу в один ряд за цікавістю з провідними економіками Європи, Америки чи Азії.

Єдиний спосіб залучити сюди справді суттєві вливання капіталу – переконати наших союзників у тому, що відбудова України буде не благодійністю, а партнерством. Для цього нам потрібно поставитись до власного економічного майбутнього максимально прагматично, так само, як до нього століттями ставляться країни, з яких ми беремо приклад.

Складові економічного наступу

Прагматика ж не лишає місця мрійництву і магічному мисленню, коли бажане видається за дійсне. Вона вимагає тверезої оцінки своїх сильних і слабких сторін, усвідомлення пріоритетів, допустимих і недопустимих поступок та встановлення осяжної матеріальної цілі, досягти якої дозволить зрозумілий план.

Формулювання ємної і прагматичної відповіді на запитання "яку державу ми будуємо?" є фактичною реалізацією описаної вище задачі. Саме через лінзи цієї відповіді ми зможемо подивитись і на покладену у ній ціль, і отримати перше уявлення про план досягнення цієї цілі.

Відповідь ця не має бути результатом загальнонаціонального консенсусу. Вона має бути перш за все – реалістичною, по-друге – реалізовуваною, по-третє – її автори мають бути готові і спроможні її реалізувати.

Щось на кшталт військового планування, коли і тактика і стратегія відштовхуються від наявних ресурсів, та все відбувається у рамках єдиного військового задуму.

І, що критично – у цього задуму є автор, чи група авторів, які публічно несуть весь обсяг відповідальності за його реалізацію.