І це сталося не в цьому році і не в минулому, а, певне, ще у 1991, коли пятидесятимільонна країна почала шлях усвідомлення і розуміння приватного, на додачу до державного і комунального, яке існувало на цій території в ексклюзивній формі більше 70 років.
І це розуміння часто випереджало закони.
Інколи, ці закони відставали від розуміння навмисне. Як, наприклад, і нині із «власністю» профспілок. «Утряска» досі триває.
Бо, на відміну від країн Європи, де червона лінія між власністю держави (в обличчі абсолютного монарха) і бізнесу (в обличчі васалів монарха) проявлялась із кров’ю, пролитою століттями за кожен новий обгороджений земельний наділ і за кожну нову хартію вольностей (якщо не рахувати ще від часів Римської імперії), у сучасній Україні ця лінія виникла за одну ніч, і одразу стала штрих-пунктиром.
Бо в 1991 році власність стала безцінною. Але для кожного - по-своєму.
Для держави - бо це завжди належало їй, а значить лише вона могла визначати їй ціну.
Для бізнесу - бо це вже не належало нікому, а значить - у неї не могло бути об’єктивної ціни.
Та парадокс як раз в тому, що саме «право власності» є наріжним каменем і священною скрижаллю тих спільнот, до яких ми вже розпочали свій шлях. Бо і європейські демократії і північноатлантичні ринкові економіки мають центральну вісь, навколо якої обертається і їхня еволюція, і їхній успіх і їхня могутність.
І ця вісь - недоторканність власності. Не лише приватної - будь-якої.
Звісно, що зараз, як і належить молодим політичним суспільствам, держава і бізнес зреагували на останню подію з різним ступенем ефективності.
Та, на моє переконання, трюк полягає в тому, що фінально прогарантувати недоторканість права власності в Україні зможе лише повна інтеграція у спільноту, де існують сторічні механізми його захисту.»