«Мова йде про затвердження Урядом двох Порядків, необхідних для застосування Закону України про локалізацію. Тим, кого цікавить сам принцип, тобто яким чином держава через публічні закупівлі витрачає кошти, сплачені українськими громадянами, як витрачання цих коштів впливає на зайнятість, доходи громадян і навіть обороноздатність, розкажу історію.

Дивовижно. Існують люди, які кажуть, що ми не маємо нічого стимулювати, що промислова політика - це вигадки одиноких патерналістів, а зброю нам дасть захід. Я думав, цих людей хоча б війна навчить, що власне виробництво хоч військових, хоч цивільних товарів є життєво необхідним. Але ні. Я думав, що коли в ковід ми не могли купити певні товари, бо нам їх не хотіли продавати, а ми не вміли виробляти, це їх навчило. Ні. Я думав, що коли напередодні або під час вторгнення нам не хотіли або не могли поставити певні товари, це їх навчило. Теж ні.

Ціла плеяда “економістів”, прости Господи, все ще мають совість казати, що ми не маємо розвивати власне промислове виробництво - що цивільне, що оборонне. Раніше це викликало огиду. Зараз це викликає питання, на яку країну працюють ці люди.

Нагадаю, що рівень проникнення імпорту в публічні закупівлі в Україні складає неймовірні 38%. В той час як в ЄС і США він на рівні 5 - 8%. В середньому в світі - біля 7%. Це означає, що в рік Україна витрачає понад 250 мільярдів гривень на створення робочих місць в інших країнах. А ми думаємо, чому ж наші громадяни їдуть на заробітки за кордон?

Бо, скажімо, тролейбуси для Києва постачав білоруський МАЗ, а трамваї - польска Песа, яка на тендері у майже 2 мільярди виграла з перевісом в 1 тис. грн. Хоча український виробник одних лише прямих податків заплатив би кілька сот мільйонів з одного цього контракту.

Величезний відсоток імпорту в закупках держави є прямим результатом системи, яку створили “батьки-засновники” Прозорро. Так, вона зробила закупівлі прозорішими. І це варто зберегти. Але вона безпрецедентно відкрила їх для імпорту. І це треба виправляти. Вже не тільки з точки зору економіки, але й національної безпеки.

Мабуть, “батькам-засновникам” здалось, що прозорість і боротьба з корупцією є самоціллю політики публічних закупівель. Це така ж дурня, як, наприклад, те, що суть відвідання школи у ходьбі туди і назад, а не в навчанні. Метою політики публічних закупівель є економічне зростання. А прозорість і боротьба з корупцією є засобом цього, але не самоціллю.

Законопроект про локалізацію, автором якого я є, був прийнятий Верховною Радою в середині грудня 2021 року. Згідно із Законом з 14 липня на державних тендерах при закупівлях міського транспорту, комунальної техніки, залізничного транспорту, продукції енергетичного машинобудування та аероспейсу вимагатиметься не менше 10% української складової. Щорічно цей поріг буде збільшуватись на 5%, поки не досягне 40%. І залишатиметься таким протягом 10 років.

Впевнений, що реалізація Закону стане першим кроком з повернення здорового глузду в українські публічні закупівлі. А потужна економіка є частиною шляху до перемоги!»