Комітет Верховної Ради України

Перший публічний заклик, з якого розпочалася Конференція ООН зі зміни клімату, або СОР26, — урочиста обіцянка покінчити з дефорестацією (вирубуванням лісів) до 2030 року. Сто країн, на сукупній території яких росте більш як 85% усіх лісів на планеті, взяли на себе цю обітницю.
Для України, яка бореться за право зберегти мораторій на експорт лісу-кругляку, така глобальна клятва надзвичайно доречна. Шість років мораторію пішли лише на користь усій галузі та економіці в цілому.
Індекс капітальних інвестицій у деревообробну галузь зріс з 2016 року на 88,5% (у середньому по промисловості — на 36%), зробивши обробку дерева інвестиційно привабливою. Якщо експорт продуктів первинної обробки дерева за перше півріччя збільшився на 42,5%, то експорт меблів зростає практично вдвічі швидше — 73,6%.
Обсяги лісозаготівлі знизилися на 13% і продовжують падати.
Це свідчить про те, що мораторій став позитивним чинником як для українського лісу, так і для економіки. І спроби Києва зберегти його, всупереч тиску ЄС, минулого тижня отримали серйозну підтримку на СОР26 у формі планетарного екологічного та кліматичного аргументів щодо необхідності повністю відмовитися від вирубування лісів.
Віднині це не просто бажання нашої країни, це нова мета всіх прогресивних держав, яка озвучена на форумі ООН зі зміни клімату. І мораторій сприяє їй якнайкраще.
Та якщо з лісом, як і з торговельною сировиною, «зелений» порядок денний може справді зіграти нам на руку, то з іншою сировиною, якою активно торгує Україна, у нас будуть колосальні проблеми.
Проблеми, що кидають виклик найекономічнішому суверенітету нашої країни.
Вся річ у тім, що Паризька угода 2015 року, яка фактично стала відправною точкою «зеленої лавини», що сьогодні сходить на всі країни у вигляді нових кліматичних та екологічних обмежень, висуває основну мету — стримати глобальне підвищення середньої світової температури на рівні +1,5°C.
Тепер, щоб планета нагрілася не більш як на 1,5°C до кінця століття (хоча багато європейських дослідних інститутів стверджують, що це вже неможливо, а реальна цифра +2,4°C), до 2050 року світ має скоротити обсяг викидів парникових газів на 100%.
Для того щоб цього досягнути, до 2050 року країни повинні повністю відмовитися від видобутку копалин, особливо вугілля, газу та нафти, видобуток і використання яких є найбільш брудними.
Нюанс полягає в тому, що відмова від викопних енергоресурсів передбачає перехід на відновлювану енергетику. А їй також потрібні копалини.
Так, будівництво офшорної вітрової ферми споживає у 13 разів більше мінеральної сировини, аніж будівництво газової електростанції тієї ж потужності.
За даними Energy Agency, щоб досягнути нульових викидів до 2050 року, світові доведеться збільшити виробництво літію, міді, нікелю та інших рідкісноземельних металів у шість разів.
І поки світ чухає потилицю у спробах розв'язати цю дилему, при якій відмова від видобутку одних копалин передбачає шестикратне збільшення видобутку інших копалин, Україні час не на жарт напружитися.
Оскільки, хоч би як вирішили цю дилему, одне зрозуміло вже зараз: економік, які повністю залежать від копалин, у новому майбутньому вже не буде.
Їх туди просто не візьмуть. Навіть не так, вони просто не зможуть за нього розрахуватися.
І ось Україна, економічну модель якої побудовано на експорті копалин і сировини, вже мала знайти себе, опинившись перед болісним вибором (якщо ще не знайшла, то от вона, сигнальна ракета): шукати гроші для збереження існуючої економічної моделі (оскільки не «зелене» виробництво буде обкладено суттєвим митом), або шукати людей та ідеї для вибудовування радикально нової моделі.
Це потрібно хоча б тому, що мінеральні продукти становлять 15,4% нашого експорту, а метали — 23,5%.
Тому «як раніше» вже не буде нічого. І нам знадобляться ідеї, здатні не зберегти все, як було раніше, а запропонувати, як усе буде інакше.
Однією з таких ідей, наприклад, може бути кардинальний розворот у податковій політиці — рішення зробити з України «зелену промислову гавань», на території якої будь-яке виробництво з нульовою кількістю викидів повністю звільняється від податків до 2050 року. Це може сприяти припливу інвестицій не гірше за будь-яку інвестняню і точно забезпечить додаткові робочі місця для українців.
Або градуально знижувати рівень оподаткування для існуючих підприємств залежно від обсягу інвестицій у їхню модернізацію, що дає можливість значно знизити рівень викидів. Це зробить процес модернізації за рахунок власних коштів для української промисловості не таким болючим і дасть їй сигнал, що держава точно не збирається пускати свої бюджетоутворюючі галузі під турнберзькі мечі «зеленого джихаду».
Або зробити з України східноєвропейський мозковий центр з розробки та впровадження зелених технологій, патентів і винаходів, створивши спеціальні науково-дослідні R&D парки, які займаються «зеленим» напрямом, зі спеціальним безподатковим статусом, спростивши процедури реєстрації інтелектуальної власності та трудові умови для вчених з-за кордону.
Можна фантазувати та рухатися у будь-якому напрямку, але зрозуміло одне — треба рухатися. І рухатися блискавично та безкомпромісно.
 Діяти швидко і виходити за межі звичного. Інакше Україна, тільки скуштувавши всіх принад капіталізму, людського та промислового безвізу й доступу до глобальних ринків, знову відкотиться на маргінес світової економіки, ставши ще більш залежною від зовнішніх гравців і факторів, які остаточно утвердяться як гаранти нашої життєздатності.