Діяльність Комітету

06 жовтня 2017, 11:30

Шлях України до «Клубу заможних країн»

 

На майбутньому української промисловості багато хто хотів би поставити хрест, вказуючи на технологічні, виробничі та кадрові втрати останніх років. Поширюють міфи щодо неможливості та недоцільності індустріального розвитку України, посилаються на те, що від часів незалежності її локомотив – машинобудування – втратив свої ключові компетенції.

 

Міф 1. Україна – аграрна країна, її майбутнє– у розвитку сільського господарства.

Ця теза активно поширюється як представниками аграрного лоббі, так і західними експертами, котрі пропонують найбільш оптимальне, з їх точки зору, місце України у глобальній економіці. Вони вбачають Україну одним з найбільших виробників сільськогосподарської продукції, яка повинна стати сільськогосподарською наддержавою. Щоб зрозуміти наслідки такого шляху для нашої країни, слід згадати історію.

Коли у 1961 р. генерал Пак - лідер Південної Кореї на зустрічі із радником президента Дж.Кенеді з питань національної безпеки У.Ростоу запитав щодо цілей, які має переслідувати економічний розвиток, той відповів, що країні передусім необхідно збільшити продуктивність праці корейських селян і посилити зв’язок з промисловістю та сільським господарством.

В країні не було на тай час внутрішніх ресурсів – 36-річний період японського колоніального панування, поділ півострова на Південну та Північну Корею, Корейська війна, зруйнована промисловість далися в знаки. Аграрний сектор сягав 40% ВВП! Уряд і бізнес-еліти розуміли, що економічне зростання можливо лише за рахунок індустріалізації, а не нарощування сільгоспвиробництва. Цілеспрямованими діями керівництва держави промисловість зросла до 30% ВВП на фоні скорочення сільгоспвиробництва до 5% у 1997 р. Стратегічним пріоритетом було нарощування випуску машин і транспортного обладнання – з мізерних 5% у структурі  промислового виробництва воно піднявся до 35%, що дозволило наростити високотехнологічну складову у поставках на зовнішні ринки до 30%. Країна змінили ключові статті експорту із залізної руди, шовку-сирцю та каракатиць на кораблі, безпровідне телекомунікаційне обладнання, напівпровідники, рідкокристалічні дисплеї, автомобілі.

Без перебільшення можна сказати, що саме переорієнтація з аграрного на промислове виробництво,  де ключову роль відіграє машинобудування, забезпечила Кореї зростання ВВП з 988 до 12 848 дол. на душу населення (у пост.дол.США 2010 р.) у 1996 р. і відкрила можливість увійти до Організації економічного співробітництва та розвитку, яку ще називають «Клубом багатих держав». За світовим індексом промислової конкурентоздатності Корея сьогодні посідає п’яте місце, а дохід на душу населення зріс до 25 459 дол.

Аналогічним шляхом у 1960-х рр. пішли Китай, Індонезія, Малайзія, Тайланд – країни, в економіці яких той час в також домінував АПК. На початку 2000-х рр. їх промисловість становила вже третину ВВП. Причому у структурі виробництва на машинобудівну продукцію припадало 20-30%, а в Малайзії (2000 р.) – близько 40%. ВВП на душу населення  в цих країнах збільшилося не в рази, а на порядки!

Є й інші, протилежні приклади. Південно-Африканська Республіка на момент отримання незалежність на початку 1960 рр. мала частку аграрного сектору у ВВП крани 11%. І хоча у 2016 р. вона скоротилася до 2%, якісного зростання індустрії і зокрема машинобудування не відбулося. У країні з багатими мінеральними ресурсами локомотивом залишилась добувна промисловість та чорна металургія - сектори з малою доданою вартістю. ПАР, маючи величезні поклади алмазів і золота та кращі стартові умови для розвитку промисловості, ніж Корея, за часи незалежності не змогла навіть подвоїти ВВП на душу населення. Її результат  - 7500 дол. у 2016 р.  проти 4600 дол  у 1961 р.

Як показує статистика Світового банку, в країнах, де аграрний сектор сьогодні сягає 15 і більше процентів у ВВП, - а це здебільшого африканські економіки, при слаборозвиненій індустрії - дохід на душу населення не перевищуєш 2000 дол.

Безперечно, є й позитивні приклади економік, де на початковому етапі розвитку ставку зроблено на сільське господарство. В Ізраїлі за перше десятиріччя існування держави аграрний сектор піднявся до 13% ВВП. Харчові продукти у товарному експорті країни сягали 30%. Ключова аграрна позиція – апельсини. Але не це дало поштовх економічному зростанню, а стрімкий розвиток технологій та індустріалізація. Протягом 1960-2010 рр. у структурі промисловості випуску машин і транспортного обладнання зріс з 11 до 25%, хімічних продуктів – з 6 до 22%. Не зациклюючись на аграрному секторі, країна скоротила частку харчових продуктів до 3% у структурі експорту, а високотехнологічних товарів - наростила до 15%. Як результат - дохід на душу населення протягом 1960-2010 рр. зріс з 7800 до 30 662 дол., що дало країні «Грін Кард» до «Клубу багатих держав».

І хоча успіхи у нарощуванні масштабів сільгоспвиробництва та продуктивності праці в аграрному секторі Ізраїлю вражають (за 60 років існування держави у рази збільшилося виробництво овочів, плодів, пшениці, м'яса птиці, великої рогатої худоби, молока), не він формує сьогодні конкурентні переваги країни. Примітно, що на відміну від ПАР, Ізраїль не має покладів алмазів, але з кінця 1970-х рр. почав розбудовувати індустрію їх шліфування і огранки. Сьогодні 93% експорту країни – це товари переробної промисловості, в т.ч. 27,5% - діаманти (різниця між імпортом необроблених алмазів і експортом діамантів у 2016 р. становила близько 8 млрд.дол.). На другому місці - фармацевтичні продукти, на третьому – мікросхеми.

Попри всі уроки історії Україна рухається у бік нарощування масштабів сільгоспвиробництва (його частка у ВВП вже сягає 14%) при скороченні промислового потенціалу. Загальний обсяг капітальних інвестицій в аграрний сектор за 1 півріччя 2017 р. збільшився на 44,8%, у промисловість - лише на 28%.

Але проблема не у висхідному тренді АПК, а в низькій продуктивності праці – у вітчизняних аграріїв показник у рази, а то й на порядки нижчий, ніж в країнах, що мають власну передову промисловість і науково-технологічну базу.

 

 

Результативність АПК, 2015 р.

 

Додана вартість АПК

у ВВП, %

Додана вартість АПК

на 1 працюючого, дол*

Додана вартість переробної промисловості на душу населення, дол.*

Канада

1,8

91 291,2

5 007,6

Франція

1,5

88 578,3

4 273,6

США

1,1

80 537,7

5 889,0

Японія

1,1

55 901,0

9 771,3

Великобританія

0,6

41 717,8

3 409,0

Німеччина

0,6

34 808,0

9 549,5

ЄС

1,5

28 620,7

5 130,2

Південна Корея

2,2

27 678,5

7 230,1

Ізраїль

2,1

55 985,9

3 328,8

ПАР

2,4

9 020,5

937,3

Україна

13,7

6 962,5

291,5

Складено авторами за даними Світового Банку

* у постійних. дол. США 2010 р.

Немає сумнівів, що шляхом екстенсивного нарощування виробництва сільгосппродукції Україна не увійде до «Клубу багатих держав», а її громадяни – не стануть заможними.

 

МІФ 2. Україна за прикладом розвинених країн має зробити ставку на розвиток сектору послуг

Дійсно, у країн-світових лідерів послуги формують 70-80% ВВП. Перше, до чого апелюють прибічники такого шляху для України, - це IT-сектор, що є сучасним рушієм передових економік. З останнім неможливо не погодитися. Але не слід ігнорувати той факт, що у розвинених країнах перехід до постіндустріального суспільства відбувся не у період розквіту аграрного сектору, а на піку розвитку промисловості, передові технологічні рішення якої дали поштовх інноваційному розвитку іншим секторам економіки. Тобто, не відбулося скорочення масштабів промислового виробництва та падіння його технологічного рівня. Різні темпи зростання обумовили перерозподіл внеску у ВВП у бік сектору послуг.

Фахівці ЮНІДО проаналізували 100 країн, аби з’ясувати передумови структурних зрушень, і встановили: коли ВВП на душу населення наближується до 14 000 дол., а промисловість у ВВП – до порогового значення 30% (переважно за рахунок скорочення частки АПК), починається перелив капіталу до сектору послуг та його стрімке зростання.

Нагадаємо, що в Україні сьогодні дохід на душу населення – 2 905 дол.(у пост.дол.США 2010 р.), а переробна промисловість забезпечує лише 14% ВВП.

Вloomberg у  Глобальному індексі інновацій серед інших розраховує показник «виробничі потужності» - додана вартість переробної промисловості на душу населення. Для України це показник знаходиться на межі - лише 291,5 дол., тоді як, у постіндустріальних країнах, де домінує сектор послуг, значення показника – на порядок вище: у Японії - 9 771,3 дол., Німеччині – 9 549,5 дол., США – 5 889,0 дол., в середньому по ЄС - 5 130,2 дол.

Хоча у розвинених країнах основна маса робочих місць створюється в сфері послуг, переробна промисловість залишається основним джерелом фінансових та інтелектуальних ресурсів, необхідних для підтримки зростання, отже продовжує бути двигуном розвитку.

«Передчасна деіндустріалізація», яка відбувається в Україні при низькому ВВП на душу населення, незначному платоспроможному попиті, технологічно відсталій індустрії не  дозволить створити сектор послуг із високою доданою вартістю.

Україні для забезпечення економічного зростання необхідно орієнтуватися в першу чергу на розробку нових технологій, виробництво складної та спеціалізованої техніки та комплектуючих дня неї, нових матеріалів та речовин. Це створить підґрунтя для розбудови високопродуктивного, конкурентоздатного сільського господарства та сектора послуг.

Щодо ІТ-індустрії, на яку покладають багато надій як на майбутній локомотив економічного зростання України, тут слід згадати Індію. З 2010 р. в країні активно розвивається цей сектор. Рівень зайнятості в ІТ-послугах та сегменті BPO / ITeS досягнув 3,68 млн осіб у 2017 р. Дохід цієї індустрії оцінюється в 141 млрд. дол. США, з них 117 млрд. дол. отримано від експорту послуг. Тобто 83% цих послуг спрямовані на експорт, оскільки в країні немає внутрішнього платоспроможного попиту на них. Розвиток ІТ-сектору відбувається автономно від інших секторів індійської економіки і не сприяє посиленню їх конкурентоздатних переваг. Повертаючись до локомотиву економічного росту – промисловості, доречно сказати, що в Індії  його внесок у ВВП залишається на вкрай низькому рівні – 16,5%.

Аналогічна ситуація в Україні. Готуючи за бюджетні кошті ІТ-фахівців і створюючи сприятливі умови для аутсорсингу ІТ-послуг, на які сьогодні припадає вже близько 90% проектів, без розвитку промисловості, як внутрішнього споживача цих послуг, Україна не досягне сталого економічного зростання.

МІФ 3. Україна вже втратила свій промисловий та науково-технологічний потенціал. Її доля – бути збиральною фабрикою Європи.

Як би не намагалися укорінювати цю тезу, як і неможливість і недоцільність використання здобутків, що нагромаджувалися в Україні десятиліттями, залишилось багато особистостей, відданих ідеї відродження національної промисловості, для реалізації якої є достатньо підстав.

По-перше, сектор освіти випускає фахівців в галузі природничих наук, технологій, інженерії, математики, якість і професіоналізм яких визнається в усьому світі. Це стосується і спеціалістів у галузі ІТ-індустрії, рівень підготовки яких дозволяє їм працювати «без кордонів». В них є великий потенціал для створення програмних продуктів і ІТ-послуг, що посилять конкурентні переваги промисловості.

По-друге, в супереч обставинам зберіглися виробничо-орієнтовані наукові колективи, що здійснюють прикладні розробки; а великі приватні підприємства організували власні КБ; серед академічної спільноти є професіонали, чиї знання і досвід дозволять закласти фундамент технологічного розвитку промисловості.

По-третє, Україна має багаті природні та мінеральні ресурси, розвинену гірничо-рудну, металургійну та хімічну промисловість. Вони здатні забезпечити сировиною, матеріалами та комплектуючими виробництва, де зберіглися компетенції випуску продуктів передових технологій.  Проте, через неналежне державне управління розвитком промисловості,  залишились одиниці носіїв цих компетенцій. З невеликого списку «Останніх з Могікан» – ДП «Антонов», Моторсіч, ХАРП, КВБЗ, Південмаш, Зоря-Машпроект, Турбоатом, Енерговажмаш.

Як тут не згадати аналогічну ситуацію, що була у Баварії у післявоєнні роки, на території якої залишилось кілька промислових лідерів, таких, як Сіменс та Альянс. Керівництво регіону тоді скористалося наявною перевагою і започаткувало селективну політику, центром уваги якої стали капіталомісткі експортоорієнтовані підприємства. Це дало поштовх розбудові автомобілебудування, авіакосмічної індустрії, електротехніки, точній механіці, оптики, виробництву медичної техніки, що сьогодні визначають економіку регіону. Сьогодні це - найсильніший в економічному відношенні регіон Європи, що став таким завдяки цілеспрямованої промислової політики.

Аби наявні в Україні «три стовпи» – освіта, наука, виробництво – стали опорою подальшого індустріального розвитку, вони мають утворити єдину конструкцію. А спроектувати її – місія держави.

У цьогорічному Постанні Президента України до Верховної Ради України вказано, що «модернізаційні перетворення у промисловості гальмуються повільним рухом реформ. Значною мірою це спричинено відсутністю низки стратегічних документів, що мали б забезпечити нормативно-правовий фундамент відновлення економічного зростання в Україні». Серед пріоритетів, на які вказав Президент, – «ухвалення Стратегії розвитку промислового комплексу на період до 2025 року». Уряд також поставив перед собою таке завдання.

Аби Стратегія стала дієвим інструментом, а не припала пилом, як безліч аналогічних документів, при її розробці має бути враховано історичний індустріальний досвід України, наявні ресурси та кращі світові практики.

Її відмінністю має стати відмова від традиційної для України галузевої спрямованості. У фокусі має бути створення лінійки інноваційних продуктів у тих технологічних напрямах, де країна має явні здобутки та переваги. Спираючись на них промисловість завоює перспективні світові ринки.

Отже в основу розробки Стратегії має бути покладений продуктовий підхід, реалізації якого відбуватиметься на засадах державно-приватного партнерства у фінансуванні інноваційних проектів. Ключова мета – створення високотехнологічних товарів з високою доданою вартістю та експортним потенціалом. Найбільш оптимальною формою її досягнення - формування кластерів, які забезпечать розробку і запуск цих продуктів. При відборі проектів, що реалізовуватимуть кластери, в першу чергу, мають братися до уваги: наявність ресурсів; рівень локалізації виробництва нових продуктів та попит на внутрішньому і зовнішніх ринках. Виходячи з наявних компетенцій для кожного проекту має бути свій сценарій реалізацій: використання суто вітчизняних ресурсів чи додаткове залучення іноземних технології, яких бракує Україні.

Наріжним каменем у кластерної ініціативи мають стати українські компанії, що сьогодні є успішними виробниками і експортерами. Зважаючи на дефіцит капіталу, кваліфікованої робочої сили та технологій, лише вони здатні взяти на себе витрати та ризики, а в подальшому започаткувати нові бренди та мережі збуту. Сьогодні, наприклад, у машинобудуванні є низка підприємств, що мають явні переваги і здатні стати «точками росту» цілих індустрій, як-от: транспортне машинобудування; виробництво дорожньо-будівельної техніки; комунальне машинобудування; сільськогосподарське машинобудування; аерокосмічне машинобудування; енергетичне машинобудування, виробництво обладнання для альтернативної енергетики; виробництво обладнання для харчової промисловості; виробництво озброєння, військової та спеціальної техніки.

Така ініціативи вимагає запровадження Державної програми створення національних інноваційних продуктів з фінансуванням проектів на засадах державно-приватного партнерства та формуванням науково-виробничих кластерів для їх реалізації. Разом із Програмою необхідні додаткові державні стимули, які сприятимуть кластерній ініціативі: компенсація відсотків по кредитах, субсидії на придбання машин та обладнання, співфінансування придбання ліцензій та патентів, пов’язаних з реалізацією проектів тощо.

Виведення України з власними високотехнологічними продуктами на орбіту інноваційних країн світу – це стратегічне завдання. Але є й тактичнезберегти позиції традиційних товарів на внутрішньому та зовнішніх ринках, посилюючи їхню конкурентоспроможність за рахунок інновацій. Рішення цього завдання вимагає невідкладного запуску механізмів технологічного оновлення діючих промислових підприємств.

Задля форсованої модернізації необхідний широкомасштабний імпорт інвестиційних товарів, оскільки через втрату низки компетенцій, насамперед, у верстато- та приладобудуванні, Україна не зможе власними силами задовольнити внутрішній попит на нові засоби виробництва. До речі, Україні до 2012 р. вийшла на обсяг витрат 12 млрд.дол. на рік на імпорт машин та устаткування для потреб промисловості. У теперішніх фінансово-економічних умовах 2016 р. на це було витрачено лише 4 млрд.дол. На трикратне зменшення імпорту  вплинуло не нарощування випуску власних засобів виробництва, а  недоступність фінансових ресурсів. Розстрочення сплати ПДВ на 36 місяців на машини і обладнання, що не виробляється в країні, – стане дієвим інструментом у вирішенні проблеми модернізації.

Ще одним вагомим інвестиційним ресурсом для розвитку мають стати публічні закупівлі. Сьогодні їх обсяг сягає близько 15% ВВП України.  У 2016 р. сумарна вартість укладених договорів зросла до 263,35 млрд. грн, або 10,4 млрд дол. США. Ці гроші повинні працювати на економіку, максимально орієнтуючись на використання українських товарів і послуг. А отже необхідно запровадити механізми надання преференцій національним виробникам у тендерних закупівлях.

Багато експертів говорять про вирішальну роль прямих іноземних інвестицій. З цим неможливо не погодитися. Але не слід ігнорувати досвід розвитку нових індустріальних країн, який доводить, що отримання ефекту від іноземного капіталу залежить не лише від масштабу його залучення. Країни Латинської Америки, де іноземний капітал часто використовувався для фінансування дефіциту платіжного балансу, мають гірший економічний результат, ніж країни Азії, де інвестиції супроводжувалися трансфером технологій.

Безперечно, залучення іноземних інвестиції цілком можуть привести до збільшення масштабів виробництва і експорту через перенесення в Україну складальних виробництв чи налагодження окремих операцій із залученням низькокваліфікованої праці. Не слід забувати, що іноземні корпорації реалізують таким чином власні бізнес-стратегії, які не обов’язково призведуть до збільшення конкурентоздатності і нарощування потенціалу української промисловості.

Тут вкрай важлива чітка позиція держави. З інвесторами (як під час приватизації, так і у процесі надання державної підтримки), необхідно вести переговори, висуваючи певні вимоги, наприклад: забезпечення певного рівня локалізації; створення складальних виробництв лише за умови одночасного будівництва інвестором підприємств з виробництва компонентної бази для них; здійснення частини досліджень і розробок на території України. Отже, іноземні інвестиції стануть вагомим важелем впливу на економічне зростання, якщо вони будуть інтегровані у реалізацію стратегічних пріоритетів розвитку промисловості України.

Поряд із залученням зарубіжних технологій повинно відбуватися створення потужного вітчизняного науково-технологічного базису, нарощування прикладних розробок для потреб промисловості. Тут роль держави має полягати у частковому фінансуванні витрат на дослідження і розробки в рамках спільних проектів між дослідницькими колективами та господарюючими суб’єктами промислового сектора. У Законі про науку та науково-технічну діяльність закладені механізми фінансування розробок виробничо-орієнтованих наукових установ. 

Але реалізація будь-яких ініціатив  неможлива без відповідного кадрового ресурсу. Підготовка фахівців вищої та середньої ланки має здійснюватися у співпраці з бізнесом і орієнтуватися на вирішення проблем «кадрового голоду» у промисловості України. Навчати слід не лише теорії в освітніх установах, але й практики на підприємствах. Це вимагає запровадження інструментів спільного фінансування державою і бізнесом підготовки безпосередньо на підприємствах фахівців з потрібними  промисловості професіями і навичками.

Реалізація запропонованих ініціатив вимагає перезавантаження промислової політики. Зі світового досвіду очевидно, що лише цілеспрямованими важелями та чіткими інструментами можна здійснити ре-індустріалізацію і досягнути економічного зростання на рівні 5-ти і вище відсотків.

Не залишає сумнівів, що шлях України до «Клубу заможних країн» проходить виключно через розбудову національної промисловості та посиленні ролі держави в управлінні цим процесом. Усвідомлення того, що зовнішні та внутрішні загрози будуть зростати, якщо терміново не розпочати модернізацію індустрії та не досягти соціального балансу, має спонукати уряд та бізнес-еліти до консенсусу щодо стратегічних пріоритетів та заходів промислової політики України. Від цього залежить не лише економічний розвиток і добробуту, але й національна безпека.

 

АНАТОЛІЙ ГІРШФЕЛЬД,

виконавчий директор Національного комітету з промислового розвитку України, народний депутат України

ОЛЕНА САЛІХОВА

секретар Національного комітету з промислового розвитку України,

радник Першого віце-прем'єр-міністра України-Міністра економічного розвитку і торгівлі